18 травня 2025 року
18 травня Україна вшановує День пам’яті жертв політичних репресій — мільйонів синів і дочок, які стали жертвами жорстокого й цинічного державного терору, розгорнутого проти власного народу. Репресії, катування, депортації, нищення інтелігенції, релігії, культури, цілих родів і мов — усе це стало візитівкою російсько-радянського тоталітарного режиму, що поставив собі за мету викорінити саме поняття «українське».
Знищували за любов до свободи. За слово. За пісню. За віру. За сам факт існування українського світогляду.
Розстріли в Биківні. Голодні тюрми Соловків. Повільна смерть у Сибіру. Депортації кримських татар. Заборонені книжки, вилучені архіви, ліквідовані мови.
Ті, кого змушували мовчати. І ті, хто зник без сліду.
Це мала бути історія, яку ми згадуємо з болем і мовчанням.
Але сьогодні вона кричить.
Бо злочин не завершився — він триває.
Росія, спадкоємиця радянської імперії, не лише не відреклася від минулих злочинів — вона продовжує їх прямо зараз, під тими ж прапорами, з тією ж логікою та тим самим імперським змістом.
Ті самі методи — арешти, зникнення, катування, депортації.
Ті самі цілі — знищення української ідентичності.
Ті самі руки — Москва.
Сьогодні політичні репресії — не лише розстріли тридцятих.
Це й закатовані українські військовополонені в Оленівці.
Це десятки тисяч викрадених дітей з тимчасово окупованих територій.
Це політичні в’язні Криму, яких судять не за вчинки, а за паспорт, мову, походження.
Це ліквідовані за “підозру в українстві”.
Від Сандармоху до Ізюма. Від Соловків до Маріуполя.
Це — одна й та сама лінія терору, що веде через століття.
Одна й та сама тінь, що йде з Петрограду, Ленінграду, Москви.
Але це також — одна й та сама лінія спротиву. Одна й та сама боротьба за право бути собою.
Ми не відокремлюємо минуле від теперішнього.
Бо це — не повтор історії. Це її пряме продовження.
І памʼять про жертв минулого — це також відповідальність перед живими сьогодні.
Пам’ять — це наш спротив. І сила.
Сьогодні ми вшановуємо пам’ять усіх невинно загиблих.
Ми схиляємо голови перед тими, кого намагались стерти з історії.
Ми говоримо про них уголос — бо мовчання забирає гідність.
Ми не забуваємо. Ми не пробачаємо.
Ми — живі. А отже — сильніші.